Мені приємно згадувати щасливе дитинство. Разом з батьками ми жили в сільській місцевості на півдні Франції. Мені подобалось гратися в нашому садочку і гойдатись на гойдалці, яку зробив для мене тато. У 1966 році до нас почали приходити Свідки Єгови, і тато завжди довго розмовляв з ними. Усього через сім місяців він вирішив стати Свідком. Незабаром до нього приєдналася і мама. У нашому домі панувала тепла сімейна атмосфера.

Мої проблеми зі здоров’ям почалися раптово. Невдовзі після того як ми повернулися на батьківщину моїх батьків, до Іспанії, в мене з’явився гострий біль у руках і ступнях. Два роки ми ходили по різних лікарях і зрештою потрапили на прийом до відомого ревматолога. На жаль, він сказав, що ми звернулися до нього надто пізно. Почувши це, мама розридалася. А я, сидячи в холодному сірому кабінеті, лише чула незнайомі слова: «автоімунне хронічне захворювання», «ювенільний поліартрит» *. Я мало що зрозуміла у свої десять років, але було очевидно, що новини невтішні.

Лікар порекомендував мені пройти лікування в дитячому диспансері. Приїхавши туди і лише побачивши непривітну лікарню, я впала в розпач. До того ж там була сувора дисципліна. Черниці обстригли моє волосся і вдягнули мене в жахливий лікарняний одяг. Я подумала: «Це неможливо витримати!» — і мені на очі навернулися сльози.

Батьки вчили мене слухатися Єгови, тому я відмовлялася брати участь у католицьких обрядах, які проводились в тій лікарні. Черниці не розуміли мене. Я благала Єгову не покидати мене і невдовзі відчула, що він, як люблячий батько, ніжно й міцно обіймає мене і захищає.

Батькам дозволили ненадовго приходити до мене по суботах. Вони приносили мені біблійні публікації. Я читала їх, і це зміцняло мою віру. У лікарні дітям не можна було мати власні книжки, але мені черниці не забороняли тримати публікації і Біблію, котрі я читала щодня.  Крім того, я розповідала дівчатам про свою надію на вічне життя в Раю на землі, де більше ніхто не буде хворіти (Об’явлення 21:3, 4). Хоча іноді я відчувала смуток та самотність, мене тішило, що моя віра в Єгову і довіра до нього зростали.

Після шести довгих місяців лікування мене відправили додому. Хвороба не відступила, але я раділа, що повертаюсь до батьків. Мої суглоби ще більше деформувалися, і біль посилився. Як підліток я була дуже слабка. Однак у віці 14 років я охрестилася, бо хотіла віддавати в служінні небесному Батькові всі сили. Інколи я розчаровувалася в Єгові. В молитві до нього я говорила: «Чому це трапилось зі мною? Будь ласка, вилікуй мене. Невже ти не бачиш, як сильно я страждаю?»

В юності мені було особливо важко. Я мала змиритися з тим, що ніколи не одужаю. Я завжди порівнювала себе зі своїми друзями, які були здорові й повні сил. Я вважала себе гіршою за них і замкнулася в собі. Але друзі та рідні підтримували мене. Наприклад, я з теплотою згадую свою справжню подругу Алісію, котра була на 20 років старша за мене. Вона допомогла мені не зосереджуватися на своїх хворобах і проблемах, а дивитися ширше та цікавитися іншими.

У 18-річному віці мій стан погіршився, і мені було важко навіть відвідувати зібрання. Я не могла виходити з дому і мала багато вільного часу, який хотіла використовувати щонайліпше. Тому я ретельно досліджувала Біблію. Книга Йова і Псалми допомогли мені зрозуміти, що сьогодні Бог Єгова в першу чергу дбає про наше духовне, а не фізичне благополуччя. Я багато молилася і завдяки цьому отримала «силу, яка перевершує людську», і «Божий мир, який неможливо збагнути розумом» (2 Коринфян 4:7; Филип’ян 4:6, 7).

У 22 роки мені довелося звикати до думки, що я назавжди прикута до візка. Я боялася, що люди перестануть помічати мене, а бачитимуть лише інвалідний візок з хворою жінкою. Однак візок частково повернув мені незалежність, і те, що я спочатку вважала прокляттям, стало благословенням. Моя подруга Ізабель заохотила мене поставити перед собою мету — протягом одного місяця разом з нею провести 60 годин в служінні.

Ця ідея здавалася мені абсурдною, але я попросила Єгову про допомогу. Мене підтримали рідні та друзі, і врешті-решт я досягла цієї мети. Той напружений місяць швидко проминув. Я побачила, що подолала свої страхи та нерішучість. Мені настільки сподобалося проповідувати, що 1996 року я вирішила бути сталим піонером і щомісяця проводити в служінні 90 годин. Це було одне з найкращих рішень у моєму житті: я наблизилась до Єгови і навіть зміцнилася фізично. Тепер я мала більше нагод ділитися своїми переконаннями з людьми і декому допомогла стати другом Бога.

Улітку 2001 року я потрапила в страшну автокатастрофу і зламала обидві ноги. Я лежала на лікарняному ліжку, і, відчуваючи нестерпний біль, пошепки палко молилася: «Єгово, благаю, не покидай мене!» У цю мить одна жінка на сусідньому ліжку запитала: «Ви Свідок Єгови?» Я не мала сил відповісти, тож просто кивнула. «Мені знайомі Свідки! Я часто читаю ваші журнали»,— додала вона. Її слова надзвичайно потішили мене. Навіть будучи такою безпомічною, я могла свідчити про Єгову. Яка ж це честь!

Коли мені трохи полегшало, я захотіла проповідувати більше, але обидві мої ноги все ще були в гіпсі. Тому мама возила мене по лікарні, і ми щодня відвідували кількох пацієнтів. Ми цікавились їхнім самопочуттям і залишали їм біблійну літературу. Хоча я виснажувалась, Єгова давав мені достатньо сил.

Упродовж останніх років я ще більше страждаю від фізичного болю. Крім того, великого горя мені завдала смерть мого батька. Усе ж я намагаюсь зберігати позитивне мислення. Як мені це вдається? По можливості я стараюсь  спілкуватися з рідними і друзями. Це допомагає мені не зосереджуватися на власних проблемах. А коли я наодинці, то читаю і вивчаю Біблію або проповідую по телефону.

Мені допомагають бути радісною такі прості речі, як легенький вітерець, що торкається мого обличчя, чи аромат квітів. І за все це я дуже вдячна Єгові. Хороше почуття гумору теж допомагає. Одного разу під час проповідування моя подруга, яка везла мене, зупинилася, щоб зробити нотатки. Раптово мій візок покотився вниз. Я не змогла його зупинити і врізалася у припарковану машину. Ми були налякані та, побачивши, що нічого страшного не сталося, від душі посміялися.

Я багато чого хотіла б зробити в житті, але поки що мені це не під силу. Тому такі бажання я відношу до тих, які здійсню пізніше. Часто я заплющую очі, і переді мною розчиняється «віконечко» в обіцяний Богом новий світ (2 Петра 3:13). Там я бачу себе: я абсолютно здорова, можу ходити і насолоджуватись життям. Слова царя Давида дуже близькі моєму серцю: «Надійся на Господа, будь сильний, і хай буде міцне твоє серце» (Псалом 27:14). Хоча моє здоров’я постійно погіршується, Єгова додає мені сил. Я стаю дедалі міцнішою попри свої немочі.