Я знайшла безпеку попри глухоту й сліпоту

РОЗПОВІЛА ДЖЕНІС АДАМС

Я народилась майже глухою, однак навчилася давати собі раду у світі тих, хто добре чує. Пізніше, навчаючись у коледжі, я була приголомшена, коли дізналася, що осліпну. Маючи добрі наміри, мій викладач дав мені статтю про життя людей, які не бачать і не чують. Мою увагу відразу прикувала фраза, що глухі й сліпі люди є найсамотнішими у світі. Я розридалась.

Я З’ЯВИЛАСЬ на світ 11 липня 1954 року в місті Де-Мойн (Айова, США), і була єдиною дитиною Дейла та Філліс Ден Гартоґ. Мої батьки не знали, що обидвоє є носіями генетичного розладу, відомого як синдром Ушера, який характеризується природженою глухотою і поступовою втратою зору.

Спочатку батьки не зауважували, що зі мною щось негаразд. Можливо, тому, що я трохи чула звуки на низьких частотах і деколи реагувала на них. Проте коли виявилася моя неспроможність розмовляти, вони усвідомили, що зі мною діється щось поважне. Зрештою лікар визначив, що я не чую; на той час мені було три роки.

Цей діагноз пригнітив батьків. Все ж вони вирішили, що я повинна отримати найліпшу можливу освіту. Вони віддали мене у чудовий дошкільний заклад для тих, хто погано чує. Але оскільки я була майже глуха, то все скінчилось повною невдачею. Іноді я настільки засмучувалась, що билася головою об стіну.

Мене відсилають до спеціалізованої школи

Батьки вирішили послати мене у Центральний заклад для глухих, що в Сент-Луїсі (штат Міссурі). Незважаючи на великі фінансові витрати й розпач через розлуку з п’ятирічною донькою, вони вважали, що це моя єдина надія на успішне й щасливе життя. У той час ми, фактично, не могли спілкуватись між собою.

Я спостерігала, як мама пакувала мої речі до багажника. Подорож автомобілем здавалась нескінченною. Пам’ятаю, як в інституті я побачила інших дівчаток без батьків і подумала: «Я не залишусь тут, бо маю мамусю і татка». Коли надійшов час від’їзду батьків, вони намагались пояснити мені, що повернуться за кілька місяців. Але я не припиняла плакати й міцно трималась їх, аж старша вихователька силою відтягнула мене, щоб батьки могли піти.

Я відчула себе покинутою. Разом з іншими дівчатами, які теж перший раз ночували в цій школі, я намагалась заспокоїти одну дівчинку, котра плакала. Я удавала, що говорю до неї, хоча насправді не могла тоді розмовляти. Вихователька насварила мене і поставила між нами перегородку, щоб ми не бачилися. Відтоді ця стіна залишилася там. Таке відокремлення дуже пригнічувало.

 Поступово я зрозуміла: всі ми перебували тут через те, що не чули. Мабуть, батьки все-таки любили мене, але я звинувачувала себе у тому, що не змогла закінчити дошкільного закладу. Отже цього разу була сповнена рішучості добитися успіху й зрештою повернутись до родини.

Навчання в цьому інституті було чудовим. Хоча нам не дозволяли послуговуватись мовою жестів, проте кожному індивідуально давали багато вказівок, як читати по губах і говорити. Також вважались необхідними всі предмети, які вивчали у звичайних школах. Попри те що навчання лише за допомогою губ сприймають не всі глухі діти, у мене це добре виходило, і я була задоволена. Оскільки я трохи чула, то навчилась розуміти зміст з рухів губ і приглушених звуків мови інших. Більшість людей, які добре чують, почали розуміти мою ще не зовсім добру вимову. Батьки й вихователі були надзвичайно задоволені таким поступом. Все ж я палко бажала повернутися додому.

Щороку протягом літніх канікул я благала батьків залишити мене вдома й дозволити ходити до школи в Айові, але там, як і раніше, не було необхідної навчальної програми. Після того як я поверталася в школу, мама щодня висилала мені лист і вкладала туди жувальну гумку. Як же я дорожила цією гумкою, адже вона була виявом маминої любові! Замість того щоб жувати її, я зберігала кожен шматочок і особливо розкошувалась ними, коли відчувала пригнічення.

Знову вдома, але з’являються клопоти

Коли мені виповнилось десять років, батьки забрали мене додому. Я почувалась такою щасливою і безпечною вдома! У Де-Мойні мене прийняли до школи для дітей, позбавлених слуху. Пізніше я перейшла у звичайний клас, оскільки досить добре читала по губах і виразно говорила. Однак у новій ситуації я стикнулася з багатьма труднощами.

У студентському гуртожитку в університеті мені було добре серед глухих ровесників. Але тепер, послуговуючись лише вмінням читати по губах, я не могла слідкувати за розмовою, коли говорило декілька осіб, та ще й швидко. Отже мене просто ігнорували. А я так хотіла, щоб зі мною рахувались!

Це призвело до того, що я почала шукати визнання серед хлопців-підлітків, внаслідок чого опинялась у компроментуючих ситуаціях. І я не знала, як сказати «ні». У 14 років мене зґвалтували, але я нікому про це не сказала. Хоча батьки завжди турбувались про мене і виявляли любов, я відчувала себе ізольованою та загубленою.

Оскільки я трохи чула, то могла слухати музику, але мій вибір був сумнівний. Я захоплювалась «ЛСД-роком», гучною музикою, яка оспівувала наркотики. Також почала регулярно курити марихуану й дедалі більше цуралася людей. Згадуючи ті бурхливі роки, дуже жалкую, що чинила таке й завдавала болю батькам і собі.

Спроби поліпшити своє життя

Протягом того періоду у мене залишалась жага до знань і бажання щось творити. Я постійно читала, малювала, шила й вишивала. Мені хотілось отримати від життя чогось більшого, ніж те, що чекало у майбутньому моїх друзів, які повністю захопилися наркотиками. Отже я поступила в місцевий коледж, щоб навчатися мистецтву. Приблизно в той самий час постановила вивчити мову жестів, бо була розчарована, що відокремлена від товариства.

Згодом я поступила в Національний технологічний інститут для глухих у місті Рочестер (штат Нью-Йорк), щоб спеціалізуватися з керамічного мистецтва. Попри те що мій зір швидко погіршувався,— хоч було важко це визнавати,— я відчувала, що моє життя йде у правильному напрямку. Але пізніше викладач поставив мене перед фактом, сказавши, що незабаром я стану незрячою.

 В інституті не було відповідного обладнання, щоб задовольнити мої потреби, тому я мусила залишити його. Що я робитиму тепер? Незважаючи на те що швидко осліпну, я постановила знайти спосіб, аби бути незалежною і не стати «найсамотнішою у світі», як було описано у статті, котру дав мені викладач. Я повернулась додому в Айову, щоб навчитись читати шрифтом Брайля й послуговуватись паличкою для ходьби.

Переїзд у місто Вашингтон

Університет Галадета у Вашингтоні, єдиний у світі коледж гуманітарних наук для глухих, надавав можливість глухим і сліпим студентам отримати спеціальність. Я поступила туди й у 1979 році закінчила з відзнакою. І знову раділа, що досягла успіху.

Проте я все ще відчувала себе ізольованою від ровесників. Хоча поволі втрачала зір, але все ж вивчила мову жестів і почала відчувати себе частиною громади — громади глухих. Я послуговуюся такою ж мовою жестів, що й глухі люди. Однак, щоб розуміти інших, мені потрібно класти свої руки на їхні, тому деякі глухі уникали мене через ніяковість. Я почала задумуватися, чи колись мене визнаватиме хоч якась група людей.

У пошуках правдивої релігії

Підростаючи, я не знаходила потіхи в релігії. Хоча у коледжі я пройшла курс релігії, однак не отримала відповідей на численні свої запитання. Після його закінчення продовжувала їх шукати. Протягом того часу я не мала добрих стосунків з родичами, отже почала просити Бога про керівництво.

У 1981 році я повернулась до університету Галадета, щоб отримати ступінь магістра в галузі психотерапевтичної реабілітації. Я продовжувала молитися про допомогу, аби знайти правдиву релігію. Декілька осіб обіцяли взяти мене до своїх церков, але з різних причин не доводили цього до кінця. Якось я зустріла Біла, який також був студентом. Він цілком випадково довідався, що я теж цікавлюсь Біблією, і сказав, що дізнає́ться багато цікавого від Свідків Єгови.

Я вважала, що Свідки Єгови — то якась єврейська секта; така думка панувала серед багатьох глухих людей. Біл запевнив мене, що це неправда, і сказав, що найліпший спосіб довідатись про них — це відвідати одне з їхніх зібрань. Насправді я не хотіла йти, але пригадала свої молитви. Тому неохоче погодилась за умови, що ми сидітимемо в останньому ряді, аби у разі якогось тиску на нас можна було втекти.

Почуваюсь як вдома

Я дуже нервувалася, коли ми їхали на зібрання. Ми були одягнені у голубі джинси та фланелеві сорочки. Я була задоволена, що ми трохи запізнились і таким чином не треба було ні з ким спілкуватись перед зібранням. Біл докладно перекладав мені усе, чого я не могла ні бачити, ні чути. Хоча я не зовсім розуміла, що відбувається, але на мене справили враження дві речі: промовець часто послуговувався Біблією і діти, які сиділи біля своїх батьків, активно брали участь у зібранні. Після зібрання ми не відчули жодного тиску, але нас тепло привітали, попри наш одяг та інше расове походження.

У Залі Царства лише ми були білими людьми. Хоча я не вважала себе упередженою до темношкірих, проте спочатку почувалась незручно у такому товаристві. Однак біблійна звістка була надто  захопливою, аби дозволити моїй незручності стримати мене. Ми почали регулярно відвідувати зібрання. Ще більшу трудність становило для мене те, що в тому зборі не було глухих. Тому, коли ми почули про збір, який відвідували глухі, то почали ходити туди. У новому товаристві ми теж були єдиними білими. Проте почувались як вдома.

Ми погодились, аби з нами вивчали Біблію. Нарешті я отримала відповіді на всі свої питання. Хоч іноді не відразу їх розуміла, але вони походили з Писання. Завдяки глибшому дослідженню і роздумуванню я зрештою зрозуміла біблійні істини. Вперше у житті я відчула себе близько Єгови, правдивого Бога. Водночас ми з Білом дуже зблизились. Я знала, що подобаюся йому, але була здивована, коли він запропонував мені вийти за нього. Я з радістю погодилась. Невдовзі після нашого шлюбу Біл охрестився, а через декілька місяців, 26 лютого 1983 року, зробила це і я.

Знайшла безпеку, якої шукала

Десь підсвідомо я боялася, що почуватимусь ізольованою, оскільки в нашому зборі було лише двоє глухих людей, які не знали, як спілкуватися з глухою і сліпою особою. Слід сказати, що в нашому зборі панувала сердечна і тепла атмосфера, хоча на початку я не могла прямо спілкуватись зі всіма. Це засмучувало мене. Часто я занепадала духом і почувалась самотньою. Але кожен щиросердий прояв уваги духовного брата чи сестри зворушував мене і підносив на дусі. Біл також заохочував мене бути наполегливою у служінні й молитись до Бога, аби збір почало відвідувати більше глухих людей.

Я вирішила завести собаку-поводиря, щоб бути більш самостійною. Собака також допомагав мені розвіювати почуття відокремленості. Коли Біл працював, я могла піти на зустріч до Залу Царства, щоб разом з іншими вісниками вирушити у християнське служіння. Протягом років я мала чотирьох собак-поводирів, кожен з яких був, наче член сім’ї.

Хоча собака-поводир дуже допомагав мені, я прагнула спілкуватися з людьми. З часом Єгова поблагословив наші зусилля і ми зацікавили біблійною правдою інших глухих людей. Кількість зацікавлених настільки зросла, що у Вашингтоні повстав збір, де зібрання проводились мовою жестів. Нарешті я могла спілкуватися з кожним співвіруючим у зборі!

Біл на той час служив старійшиною і його призначили головуючим наглядачем у нашому зборі. Я отримувала задоволення, проводячи біблійні вивчення з глухими, а також глухими та сліпими особами, чимало з яких тепер вірно служать Єгові. Я також навчала мови жестів сестер з добрим слухом, аби вони могли бути ефективнішими у служінні з глухими.

Час випробувань

У 1992 році мене охопила глибока депресія, пов’язана з наругою, якої зазнала у дитинстві. Кілька років я ледве давала собі з цим раду. Я відчувала себе настільки обмеженою,— не з приводу глухоти й сліпоти,— а через сильне емоційне замішання. Часто мені здавалось, що не зможу ходити на зібрання або в служіння, і я благала Єгову про силу, аби залишатися стійкою. У результаті протягом тих похмурих років я рідко пропускала зібрання і регулярно брала участь у служінні (Матвія 6:33).

У 1994 році ми переїхали у Ванкувер (Британська Колумбія, Канада), щоб допомогти заснувати ще один збір, де програма проводилася б мовою жестів. Цей переїзд не був легким. Я залишила рідне місто і багато дорогих мені друзів. Хоча я ще не до кінця подолала депресію та занепокоєність, радість з приводу формування нового збору у Ванкувері була варта всіх жертв. У новому товаристві я знайшла нових близьких друзів, отже знову почувалась як вдома.

 Благословення нашого люблячого Батька

У 1999 році ми з чоловіком і двома іншими Свідками відвідали Гаїті й протягом шести тижнів допомагали братам і сестрам свідчити у місцевості, де було багато глухих людей. Співпрацюючи з місцевим філіалом Свідків Єгови, ми навчали членів збору мови жестів й проповідували разом з ними у майже неопрацьованій території, де жили глухі люди. За декілька тижнів було розпочато понад 30 біблійних вивчень! Я повернулась додому з відновленими духовними силами й у вересні 1999 року розпочала повночасне піонерське служіння. За допомогою Єгови, мого дорогого чоловіка й підтримки збору я зберігаю радість, незважаючи на приступи депресії.

Протягом років я відчувала, наскільки Єгова ніжний у почуттях (Якова 5:11, НС). Він піклується про всіх своїх людей, але особливо про тих, хто має особливі потреби. За допомогою його організації я отримала «Переклад нового світу Святого Письма», а також багато інших посібників шрифтом Брайля для вивчення Біблії. Я радію, що можу відвідувати конгреси, де програма проводиться мовою жестів. Збір з любов’ю підтримує мене, перекладаючи програму на мову сліпоглухонімих (торкаючись моїх рук), отже я повністю залучена у всі зібрання. Незважаючи на подвійну обмеженість, я знайшла безпеку серед людей Єгови. Я не лише отримую, але й можу давати, і це приносить велику радість (Дії 20:35).

З нетерпінням очікую, коли мій зір і слух відновляться у новому світі Єгови. Тим часом я не є однією з найсамотніших людей у світі, бо маю всесвітню родину, що складається з мільйонів духовних братів і сестер. Усе це завдяки Єгові, який пообіцяв, що ні в якому разі не покине мене і не відступиться від мене. Отже, попри всі труднощі, я можу сказати: «Господь — мені помічник, і я не злякаюсь нікого» (Євреїв 13:5, 6).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мені перекладають на мову сліпоглухонімих.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я і Біл сьогодні.